Місто Стебник – частина Дрогобицько-Бориславського промислового району. 

Тут – одне з найбільших родовищ калійної солі. З 11 століття добували тут і харчову сіль, виварюючи ропу соляних озер. Стебницьку сіль продавали на Поділлі, Волині та на Київщині. Наддніпрянські чумаки часто навідувалися за «білим золотом» саме до Стебника.

У середині 19 століття збудували солеварню «Саліна». Видобуток харчової солі зі стебницьких надр продовжувався до середини 20 століття.

На початку 12 століття сіль добували методом виварювання з ропи соляних озер. Після вироблення всіх поверхневих запасів, а також в результаті збільшення попиту на стебницьку сіль, виникла необхідність добувати сіль з глибших шарів і в більшій кількості. Тож потрібні були нові методи добування. Вже у 1560 році на «Білому березі» з’явилась соляна копальня, глибиною 47 м.  З часом в народі її стали називати «Шиб Лісовий» («Шахта Лісова»). Вона розташовувалась в Станильському лісі, неподалік від польової дороги Стебник – Доброгостів. 

На «Лісовому шибі» соляний розчин нагору подавали дерев’яними цебрами за допомогою кінної тяги. 

Коли у 1772 році Галичина потрапила під владу Австрійської імперії, велика увага приділялась розвитку соляних копалень. Впродовж 1770-1773 рр. у Стебнику проклали стовбур нової шахти глибиною 46 метрів. Австрійці назвали цю шахту «Дорфшахт» (шахта в селі), а в народі вона була відома під назвою «шиба на селі». 

Кількість соляної ропи, яка добувається з неглибоких шахт, значною мірою залежала від кількості опадів. Для стабільного видобутку солі в 1838-1842 рр. провели глибоке обстеження її покладів. 1843 року на місцях пробурених свердловин були закладені видобувний та вентиляційний шахтні стволи – «Кюбек» та «Ляриш». В шахту «Кюбек», глибина якої сягала 221 м, накачували воду для утворення насиченого соляного розчину та доставляли на солеварню Саліну. 

Будівля солеварні за Австро-Угорщини мала вигляд невеличкого палацу: литі чавунні решітки з вітражами, мозаїчний паркет у банкетному залі, де проводили бали. У 1848 р., на освяченні шахти у Стебнику, до міста прибув кронпринц і майбутній імператор Австро-Угорщини – Франц-Йосиф. 

У XIX столітті австрійська влада монополізувала право на видобуток солі. Під страхом великих штрафів місцевим заборонялось індивідуально займатись цим промислом. 

У гірничі виробки напускали прісну воду з ріки Соляниці. Вода розчиняла соляний зубер і утворювала насичену ропу. Соляний розчин спершу вивозили наверх кінною тягою. Пізніше коней замінили паровою машиною. Розчин вивозили по похилій шахті, яка від “Саліни” поступово заглиблювалася в землю. По обидва боки від центрального корпусу стояли виварювальні чани, в яких випаровували ропу дровами. Вологу сіль пресували у металеві конічні форми, які згодом випікали в печі, досушуючи.

Аналіз нових соляних покладів у 1845 році показав, що у Стебнику є калійна сіль.

Із 1950-х років соляна історія промислового містечка вже була пов’язана з калійним родовищем.

Запаси калійних солей під Стебником – надзвичайні. Містяться у вигляді лінз на глибині 90-1000 м! Протяжність всіх підземних шляхів – понад 50 км.

Роки виснажування підземних соляних запасів зумовили формування так званих «луговень» – пустот, що й нині приховані під Стебником. Відтак, утворилось 11 «луговень» діаметром до 1000 м. Найбільша мала площу 2,2 га.

У копальні встановили постамент св. Варвари – заступниці робітництва. Перш ніж спускатися під землю, гірники молилися до неї та просили допомоги у роботі.

На другому горизонті, на глибині 220 метрів, виробили нішу під капличку, де зараз  образ Святої. У 1992 році сюди вперше опустилися отці з церковною обслугою, щоб освятити каплицю.

За ініціативи співробітників Гірничорятувальної служби Стебника у місті з’явилась музейна зала, присвячена нелегкій рятувальницькій праці. Розташований музей у приміщенні гірничорятувального взводу. Тут можна побачити першу каску гірничого рятувальника, старе та сучасне обладнання, апарат шахтного зв’язку та багато інших експонатів.